Сумчанка Марія Холоша за спеціальністю соціальний педагог і психолог. Із березня 2024 року жінка працює з громадською організацією «Клуб «Шанс» — надає соціально-педагогічні й психологічні консультації дітям і підліткам, які хворіють на туберкульоз, є клієнтами організації та проживають в громадах Сумської області.
Взагалі я дитячий психолог, у роботі використовую когнітивно-поведінкову та арттерапію, проходила додаткову річну програму, що дозволяє консультувати в дитячому напрямку. Також вивчала базовий модуль позитивної терапії рівня консультацій, — розповідає Марія.
У рамках співпраці з громадською організацією «Клуб «Шанс» наймолодшому клієнту Марії 10 років, найстаршим по 16, загалом під супроводом перебувають шестеро людей. Це діти та підлітки з Сумщини, які мають чутливу чи хіміоорезистентну форми туберкульоза, проходять лікування та перебувають під супроводом фахівців Шансу.
Консультації проходять раз на тиждень телефоном або онлайн, один раз на місяці Марія проводить клієнтам освітньо-розважальний захід. Психологиня говорить, що багато акцентів робить саме на розумінні себе та своїх емоцій, а також — на стресостійкості та вмінні вирішувати конфлікти.
Специфіка роботи з цією віковою аудиторією в тому, що з молодшими ми зачасту йдемо в арттерапію, а для підлітків уже можна давати роботу на самоаналіз, рефлексію, роздуми. Але звісно це залежить від дитини. Точно всім можна пропонувати дихальні техніки, техніки розслаблення, відновлення тіла тощо.
Про роботу з прийняттям діагнозу й роль батьків
Основною складовою роботи є консультування щодо прийняття діагнозу, мотивації до лікування та прийому ліків.
«Важливо підтримувати дітей, коли вони тільки починають приймати протитуберкульозні препарати. Ймовірно, дитина матиме побічні дії від медикаментів, може потребувати психологічної допомоги. Наприклад, один із клієнтів не міг їсти на фоні прийому ліків, і ми довго говорили про те, як налагодити харчування. Також у цій роботі актуальна психоедукація — інформування про психологічне здоров’я, і мотивація до одужання. Із дітками це складніше, з підлітками — легше, бо вони все розуміють і хочуть успішно завершити лікування».
Загалом, за словами Марії, прийняття діагнозу проходить по різному й може залежати від досвіду дитини: чи є в неї підтримка, яким був попередній досвід хвороб, як батьки реагували й допомагали, хто підтримує зараз.
Буває, що на початку лікування дуже важко, й потрібно багато підтримки, розмов про те, що він/вона впорається, що це короткостроково, що треба трішки докласти зусиль. Але інколи діти потрапляють до мене не на першому місяці прийому терапії, пройшовши етап прийняття хвороби без роботи з фахівцем, — розповідає Марія.
Часом це трапляється через те, що батьки не відразу погоджуються, щоб дитина отримувала допомогу соцпедагога-психолога. Але згодом можуть змінити свою думку.
«Спочатку я телефоную батькам, розповідаю, як ми працюватимемо з дітками, про що говоритимемо, отримую від них дозвіл, і вже тоді контактую з дітьми. Налагоджую перший контакт: розповідаю хто я, з якими питаннями працюю та яка мета моєї роботи. Дозволяю дзвонити мені в кризові моменти. Слово «психолог» насправді нікого з підлітків не лякає, але буває, що батьки відмовляються: «Та ні, нам нічого не треба». Тоді я пропоную зідзвонитися ще раз через тиждень, уточнити поточний стан. Врешті всі погоджувалися. З підлітками ми проводимо розмови один на один, якщо консультую дитину — мама може бути поруч, на гучномовці. Мені важливо почути, що в сім’ї дитини все добре: немає фізичного чи психологічного насильства. Якщо я розумію, що мама поруч із дитиною на консультації, бо їй так спокійніше, а не тому, що вона контролює кожне слово, — це нормально».
Загалом, роль батьків у одужанні дитини — підтримувати, мотивувати приймати пігулки та не залякувати. Враховуючи, що лікування туберкульозу складне й довготривале — чутливий лікується чотири або шість місяців, хіміорезистентний — від шести до дев’яти місяців, а в деяких випадках — більше року, батьки мають постійно бути поруч.
Фраза «Якщо не прийматимеш пігулки, тобі буде погано» — не є підтримкою, діти хочуть почути, що вони впораються, що це їм під силу. Треба говорити, що ви подолаєте це разом, варто лише продовжувати лікування. Часом буває, що після розмови з дитиною, я прошу її згоди поговорити з батьками, й доношу до них інформацію, раджу, як було б краще дитині, щоб з нею спілкувалися в сім’ї, — говорить психологиня.
Про фоновий стрес війни
Наразі під супроводом Марії знаходяться діти та підлітки з Шосткинського, Сумського та Конотопського районів.
Окрім підтримки стосовно хвороби, соціальний педагог говорить із клієнтами про війну, тривогу, страх і як з ними боротися, про сон і відпочинок, друзів, ігри та вільний час.
«Коли я запитую в них про війну, вони часто реагують дуже просто: «Та щось бахкало, десь летіло», але ми розуміємо, що це може бути захисна реакція. Я завжди нормалізую страх, говорю: «Вночі чула вибухи, мені було так страшно, я пішла попила водички, лежала, згадувала приємні моменти з життя, щоб заспокоїтися» — дуже ненав’язливо, під приводом простої розмови закладаю важливі акценти. Війна завжди залишає відбиток: неможливість планувати майбутнє, страх за себе чи близьких. У фоновому режимі цей стрес завжди є — ми наче живемо, ходимо на уроки чи роботу, зустрічаємося з друзями, але це «відкрите вікно», яке тягне з нас енергію».
Загалом, за словами Марії, у підлітків немає потреби говорити лише про туберкульоз. Частіше — про звичайне життя поза хворобою.
«Робота соціальних педагогів і психологів із дітьми та підлітками важлива, адже їм просто корисно дізнаватися про себе, розуміти свої емоції, знати, як вирішувати конфлікти, спілкуватися з друзями. Також, враховуючи діагноз, у дітей має бути коло підтримки, куди вони можуть звернутися з різними питаннями, й важливо розширювати це коло фаховою допомогою».
Ця діяльність стала можливою в рамках проєкту «Профілактика, покращення діагностики, супровід лікування соціально значущих захворювань у Сумській області» за фінансування БО «100 ВІДСОТКІВ ЖИТТЯ», який реалізує СОГО «Клуб «Шанс».
