Наталія Клименко живе та працює в Кролевці, що на Сумщині. Жінка за освітою медична сестра, уже більше п’яти років вона працює соціальною працівницею в громадській організації “Клуб “Шанс”, де опікується людьми, які хворіють на туберкульоз.
Її основна задача — надавати клієнтам психосоціальний супровід: консультувати, підтримувати прихильність до лікування, моніторити побічні реакції на антибіотикотерапію, перенаправляти до медичних чи соціальних установ.
Наші клієнти часто не мають документів і потребують юридичної допомоги. Ми можемо допомогти вирішити це питання, а також — допомагаємо оформити інвалідність через хворобу, чи отримати якісь пільги, — говорить Наталія.
Та один із основних викликів для хворих на туберкульоз, за словами соціальної працівниці, відсутність заробітку.
«Часом, людей із туберкульозом не беруть на роботу, навіть якщо вони вже не виділяють бактерії, через це їм просто немає за що жити. Допомагаємо чим можемо, наприклад, разом із іншими медиками приносили одяг. Ділимося, адже розуміємо, що працюємо з соціально незахищеною верствою населення».
Мова йде про важкі супутні захворювання людей із туберкульозом, зловживання алкоголем, наркозалежність. Проте, за словами соціальної працівниці, не всі хворі на туберкульоз — представники уразливих груп. Часто хворобу виявляють випадково, без додаткових факторів ризику в хворого. Такі пацієнти, — говорить Наталія, — почуваються найбільш розгублено, й часом потребують психологічної допомоги.
Якщо від розмови з професіоналом людина відмовляється — працюємо самостійно: намагаємося заспокоїти та підбадьорити. Наприклад, зараз у нас є клієнт, із вагою 44 кілограми, окрім лікування туберкульозу, ми працюємо над тим, аби він набрав вагу: пояснюю, що їсти, проговорюємо, що туберкульоз лікується, головне — приймати препарати.
Ситуацію з працевлаштування, за словами соціальної робітниці, значно ускладнило повномасштабне вторгнення. Зокрема, раніше було більше можливостей підробітку, і вже через два місяці прийому таблеток, за умови зупинки виділення бактерії, хворі могли починати працювати. Зараз, навіть при повному одужанні, знайти робоче місце в маленькому місті стало складніше.
Велика війна змінила й емоційний та психологічний стан хворих — люди стали більш схильні до змін настрою, агресії.
«У першу чергу, нервова система страждає через важку хворобу. Плюс, довге лікування — щонайменше шість місяців щоденного прийому антибіотиків. Це дуже важко психологічно. Додатково — військові виклики: постійні тривоги, стреси, вибухи», — говорить Наталія.
Про роботу під час повномасштабного вторгнення
Коли почалося повномасштабне вторгнення, хворим на туберкульоз у Кролевці видали весь залишок препаратів на руки, забезпечивши безперервний доступ до таблеток щонайменше на два тижні. Важливо було не перервати лікування, щоб не погіршити перебіг хвороби.
Це був початок березня 2022 року, дорога з Кролевця до Сум була ускладненою, багато населених пунктів області були блокованими, деякі — окупованими.
Наталія згадує, що тоді з місцевої лікарні до Сум їхала машина за гуманітарною допомогою. Вона попросила фахівців Регіонального клінічного фтизіопульмонологічного медичного центру зібрати протитуберкульозні препарати для Кролевця та передати цим авто на зворотньому шляху. Проблема була лише в тому, що машина лікарні доїжджала до одного мікрорайону Сум, а препарати були на іншому.
Я подзвонила Олені Коваленко, менеджеру Клубу Шанс, і попросила допомоги. Вона погодилася, й пішки, адже тоді в Сумах не ходив комунальний транспорт, вийшла за медикаментами. Врешті, вона принесла їх і передала водієві гуманітарної машини. Дякуючи їй і обласній тубслужбі, мої пацієнти були з ліками ще орієнтовно на два місяці, — розповідає Наталія.
За словами жінки, жоден пацієнт у Кролевці тоді не перервав лікування туберкульозу.
Наразі доставка препаратів і відправка мокроти на обстеження налагоджені. Усі планові обстеження пацієнти проходять на місці, під контролем медиків.
Були періоди, коли в Кролевці, як і в багатьох районах Сумщини, не було електрики та зв’язку — наприклад, взимку 2022 року. У зазначені дні, раз на тиждень, Наталія бачилася з пацієнтами офлайн, аби проконтролювати хід лікування. Якщо хтось із хворих не приходив — шукала можливість зв’язку та дзвонила запитати, чи нічого не сталося.
Бувало, знаєш, що пацієнтові підходить час здавати мокроту, а він не прийшов на зустріч. Прораховую, коли машина з лікарні везтиме аналізи, завчасно беру ємності, сідаю на свій «скутерець» і їду до клієнта. Віддаю йому, він проводить забір мокроти, забираю це все, й доставляю в лікарню. З одного боку — я можу цього не робити, а з іншого — стараюся максимально допомогти людині прийти до одужання, забезпечити всебічну підтримку, — ділиться соціальна працівниця Наталія.
«Я свою професію люблю»
Наталія говорить, що коли обирала спеціалізацію медика — знала, що доведеться працювати з людьми. Коли почала працювати соціальною працівницею — переконалася, що це також її.
Найменше покращення аналізів, самопочуття клієнта — у мене на душі свято, я щаслива. Я свою професію люблю, і доки можу, доти буду корисною — працюватиму.
До того ж, освіта медика жінці лише допомагає — розвіює страхи перед хворобами.
«Я розумію, що це такі ж люди, як інші. Не треба ставитися до них з упередженням».
***
Діяльність щодо соціального супроводу клієнтів із туберкульозом СОГО «Клуб «Шанс» здійснює в рамках проєкту за фінансуванням БО «100 Відсотків Життя», співпрацюючи з медичним закладом КНП СОР «Регіональний клінічний фтизіопульмонологічний медичний центр».
